Назад 
Іноді нам здається, що гнів – це ніби дикий звір усередині. Він сидить десь глибоко, дрімає, удає, що його немає, а потім – бах! – і виривається назовні. Кричить, б’є посуд, грюкає дверима, говорить найобразливіші слова. І що найсумніше – дуже часто саме ті, хто поруч, виявляються його невільними жертвами.
За більш ніж 12 років роботи з людьми я зрозуміла одне: гнів – це не просто емоція. Це сигнал. Дзвінок тривоги. І якщо навчитися його чути, можна уникнути дуже багато чого.
Адже ми з вами не просто набір інстинктів. Ми – люди. Homo sapiens. Людина розумна. Або все ж таки не зовсім?
Якщо подивитися збоку на людину в гніві – видовище, м’яко кажучи, не з приємних. Червоне обличчя, стиснуті кулаки, очі, як у розлюченого бика. Дихання збите, голос зривається, тіло напружене до межі. Це вже не про розум. Це про виживання. Гнів – наш давній захисний механізм. Він був потрібен, щоб лякати ворога, захищати територію, рятувати себе.
Але ось парадокс: тварини гніваються, щоб зберегти життя. А ми, люди, часто використовуємо гнів, щоб руйнувати стосунки, здоров’я, самих себе.
Я часто чую від клієнтів: «Ну я ж не можу не злитися! Вони мене доводять!» І я розумію. У світі, де все швидко, гучно, несправедливо, де стреси чатують на кожному кроці, гнів стає ніби природною відповіддю. Але питання не в тому, злитися чи ні. Питання – що db з цим робите?
У гніву є різні обличчя. Одне – спалах, маніпулятивна демонстрація сили. Знайомо? Батько чи мати, які кричать на дитину, бо «так швидше доходить». Керівник, який підвищує голос, тому що не знає, як інакше мотивувати. Або та сама «кепка режисера», яку демонстративно жбурляють у пориві пристрасті, щоб «запалити» акторів.
Маніпулятивний гнів може бути ефективним у моменті. Але він завжди фальшивий. І діти, і співробітники, і близькі це відчувають. І замість довіри з’являється страх. А там, де страх, там немає щирості.
Є й інший вид гніву – відстрочений. Найпідступніший. Коли ти не можеш відповісти кривдникові в моменті – керівникові, системі, батькові чи матері. Ти стримуєшся. Мовчки ковтаєш. Але всередині накопичується. А потім ти приходиш додому і зриваєшся на дитині через розкидані іграшки. Або на партнері за те, що купив «не те» молоко. Це називається «гнів повз».
Я часто кажу клієнтам: «Якщо ви злитеся не на того, хто винен, ви караєте себе». І це правда. Тому що щоразу, коли ми виплескуємо емоцію не за адресою, ми руйнуємо свої зв’язки. Свою репутацію. Своє тіло. І це буквально.
За роки практики я бачила, як гнів, що не знаходить виходу, перетворюється на інсульти, мігрені, виразки. У моїй практиці був клієнт, який 15 років терпів приниження на роботі. Він жодного разу не посварився. А потім – «швидка», лікарня і діагноз, який перевернув йому життя.
То що ж робити? Як справлятися з цим ураганом усередині?
Перше – визнати. Визнати, що гнів – це нормально. Це почуття. Не хороше й не погане. Воно просто є. А от як ми його виражаємо ось це вже зона відповідальності.
Я сама не раз потрапляла в пастку гніву. Бувало, накричу, а потім сиджу – і соромно, і боляче. І стільки енергії пішло в нікуди. Тоді я й почала розробляти для себе просту систему керування гнівом. Ділюся з вами.
- Знайти причину. Майже завжди за гнівом стоїть образа. А за образою – розчарування. А за розчаруванням – очікування. Ми вигадали, як «має бути», а вийшло по-іншому. Все! Образилися. Розсердилися.
Поставте собі запитання: що саме мене зачепило? Що я очікував(-ла)? Що не справдилося? - Зупинитися. Це важко. У момент спалаху хочеться кричати, доводити, рвати й метати. Але я треную в собі одну фразу: «СТОП!» Просто стоп. Сказати вголос. Або всередині. І зробити паузу.
- Переключити увагу. Візуальний спосіб – змінити фокус. Подивіться у вікно. На руки. На будь-який предмет. Просто вирвіть погляд із «тригера».
- Увімкнути тіло. Один із моїх улюблених методів – присідання. Так-так. Щойно відчуваю, що «заводжуся», – починаю присідати. Серйозно. Це смішно, дивно, але працює. Тіло переключається, напруження йде. Плюс – бонус для фігури!
- Перевести гнів у дію. Хочете кричати – ідіть у ліс, на балкон, у подушку. Хочете бити – купіть грушу, тарілки, стару подушку. Нехай енергія виходить безпечно.
- Переосмислення. Часто допомагає метод «абсурду». Прокрутіть свій гнів до логічного абсурду. «Він не виніс сміття» – отже, він мене не поважає – отже, він мене розлюбив – отже, він мене покине – я залишуся сама – і помру в самотності. Уже десь посередині цього ланцюжка стає смішно. І страх відступає.
- Навчитися говорити. Не «Ти завжди так робиш!», а «Мені боляче, коли це відбувається». Приберіть слова «завжди» і «ніколи» вони руйнують будь-яку комунікацію.
На одній із груп ми з клієнтами практикували навичку проговорювання гніву через «я-повідомлення». Це виявилося справжнім відкриттям: виявляється, можна злитися й при цьому не руйнувати.
І насамкінець – регулярність. Усі ці практики мають стати звичкою. Гнів – це навичка. І керування гнівом – теж навичка. Це як тренажер: що частіше ви його практикуєте, то легше буде наступного разу.
Знаєте, хто виграє в перемовинах? Не той, у кого більше грошей. І не той, хто найголосніше кричить. А той, хто спокійний. Хто володіє своєю психікою. Хто може дихати, навіть коли всередині ураган.
Саме до цього я й прагну сама. Не придушувати гнів. А керувати ним. Дружити з ним. Тому що гнів – не ворог. Це потужна енергія. І якщо спрямувати її в потрібне русло, то можна зрушити гори.
І якщо ви дочитали до цього місця, то можливо, десь усередині ви вже почали змінювати своє ставлення до цієї емоції. І це чудово. Тому що саме з усвідомлення все й починається.
Тож якщо наступного разу ви відчуєте, як усередині підіймається буря – не лякайтеся. Вдихніть. Скажіть собі «стоп». І оберіть, чи ви цим гнівом будете руйнувати… чи будувати.
Ваш психолог
Наталя Макарчук.
