Назад 
«Та в мене було нормальне дитинство»: чому ця фраза може ховати найбільше болю
Чому шкала «страшно чи не страшно» не працює
У другій половині 90-х американські дослідники провели масштабне дослідження несприятливого дитячого досвіду. Його називають ACE, і воно досі актуальне. Дослідження виділяє три групи: насильство (фізичне, емоційне, сексуальне), нехтування (емоційне й фізичне) та дисфункцію в родині (залежності, домашнє насилля, ув’язнення когось із дорослих, розлучення, психічні розлади).
Чим більше пунктів набирає людина, тим вищий ризик проблем зі здоров’ям у дорослому віці. Це цінна робота, і я її поважаю. Але є нюанс.
Такі тести ловлять переважно крайні випадки. Якщо ви набрали один бал або взагалі нуль, це не означає, що дитинство пройшло без наслідків. Це означає, що воно не потрапило у вузьку сітку питань.
Два дитинства – однакові симптоми
Уявіть двох людей.
Перша виросла з батьком-алкоголіком, постійними сварками й побоями та депресивною матір’ю. За шкалою це п’ять пунктів і очевидне насильство.
Друга – у респектабельній родині. Мама надто тривожна, тато суворий, критика лунає на кожному кроці, а про почуття не говорять ніколи. За тестом це один пункт, а то й нуль.
А от симптоми в них, за моїми спостереженнями, дивовижно схожі. Складнощі з близькістю. Низька самооцінка. Тверді негативні переконання про себе. Тривога, депресія, залежності, проблеми з прив’язаністю.
Бо мозок дитини не рахує бали. Він запам’ятовує одне: чи було безпечно бути собою.
Саме тому люди з «благополучних» родин так довго не йдуть до психолога. Вони не бачать події, за яку можна вхопитися. Немає «того самого дня». Є тисяча дрібниць: відсутній погляд, іронічне «не вигадуй», мовчання за вечерею. Кожна окремо – дрібниця. Разом – цілий світ, у якому ви навчилися бути зручними.
Що таке складна сім’я
Складна сім’я на папері виглядає чудово. Є дах над головою, їжа, освіта, порядок. Сусіди кажуть: «Яка гарна родина».
Але емоційно всередині порожньо або небезпечно. Потреби дитини – у визнанні, підтримці, живому контакті – залишаються без відповіді.
Ось як це може виглядати:
один із батьків емоційно вимкнений, ніби «не вдома», навіть коли сидить поруч;
між батьками холод або токсична близькість;
хтось у родині п’є, вибухає люттю чи владно вирішує за всіх;
у домі є «слон у кімнаті» – таємниця, про яку не можна говорити;
дитину скривдили поза домом, але розповісти було нікому, бо вдома теж небезпечно;
хтось тяжко хворів, а почуття дітей навколо цієї хвороби ніхто не помічав.
І дитина робить єдиний висновок, який може зробити: якщо мене не бачать, значить, зі мною щось не так. Так народжується сором, що потім живе десятиліттями.
Ті самі слова, ширший зміст
Поверніймося до категорій дослідження. Ми звикли читати їх буквально й уявляти лише крайнощі.
Психічний розлад у батьків – це не тільки шизофренія чи біполярка. Це й тривожна мама, депресивний тато, власна нелікована травма дорослого, батько, який цілком занурений у себе й недоступний.
Фізичне насильство – це не лише побиття. Це й «просто відшльопали», і «ремінь виховує».
Емоційне – не лише приниження й лайка. Це ще й коли дитина стає «маленьким дорослим»: втішає маму, вислуховує скарги на тата, замінює комусь чоловіка чи дружину.
Сексуальне – не тільки прямий контакт. Це й порно на очах у дитини, і сексуалізована поведінка дорослих поруч.
Домашнє насилля – не лише удар по мамі. Це ще й крик, погрози, атмосфера, де ніхто не знає, коли рвоне.
Перевірте себе
Нижче – частина тверджень із розширеного опитувальника. Відповідайте «так», «ні» або «можливо». «Можливо» – це половина «так». Думайте про все життя, а не лише про сьогодні.
Про дитинство:
Хтось із батьків був спалахливим, владним, пригніченим, недоступним чи надто тривожним.
Батьки були сильно незадоволені одне одним.
Потреби й почуття дорослих завжди були важливішими за ваші.
Про емоції та складні теми в родині мовчали.
Про дорослість:
Відкидання вибиває мене з рівноваги.
Я давно відчуваю, що зі мною щось не так.
Коли все йде добре, я не довіряю цьому.
Я більше «переживаю» відпустки, свята й зустрічі, ніж по-справжньому проживаю їх.
Іноді я відключаюся, німію або відчуваю порожнечу.
Чужі настрої зачіпають мене так, ніби я за них відповідаю.
Після складної розмови мої почуття «доганяють» мене із запізненням: «Треба було сказати інакше».
Мої реакції заважають мені бути тим, ким я хочу бути.
Підрахуйте «так», потім додайте до них «можливо» – вийде другий результат. У розширеній версії з 30 тверджень орієнтир такий: понад п’ять «так» – привід придивитися до свого дитинства разом із фахівцем. Тут я навела скорочений варіант, тож сприймайте підрахунок як підказку, а не як вирок. Діагноз не ставить жоден опитувальник.
Що з цим робити
Спершу – дозволити собі не порівнювати. «Комусь було гірше» – правда, але вона нічого не лікує. Сором за власний біль лише додає ще один шар.
По-друге, назвати те, що було, своїми іменами. Недостатнє батьківство не перестає бути недостатнім від того, що батьки старалися, любили й самі мали важке дитинство. Обидва факти можуть існувати одночасно.
І по-третє, розуміти: терапія працює краще, коли ми чітко бачимо, що саме сталося, а не блукаємо в тумані «в мене ж усе було нормально».
Іноді достатньо однієї чесної розмови з терапевтом, щоб дитяче «нічого страшного» нарешті отримало назву.
Дитяча травма – це не завжди про катастрофу. Часто вона про те, чого не було: тепла, слів, безпеки, права на почуття.
Якщо ви впізнали себе бодай у кількох пунктах – це не привід звинувачувати батьків чи себе. Це привід нарешті дати відповідь на питання, яке ви так довго ставили самотньо: чому мені так складно.
Ви маєте право на цю відповідь.
Ваш психолог Наталя Макарчук
